Для платформи «Алгоритм дій» відновлення памʼяті — це системна робота з міською ідентичністю: з контекстами, людьми й історіями, які формували Луцьк і які можуть формувати його далі.
Важливо не просто «згадати» митця або іншого дієвця, а осмислити його місце у ширшому контексті — зрозуміти, як він жив і творив, у якому середовищі існував, з ким взаємодіяв і який вплив мав, локальний чи глобальний. Такий підхід дозволяє вибудовувати процеси, що виходять за межі окремих проєктів: коли спадщина не лише зберігається, а й усвідомлюється, актуалізується, примножується й залишається доступною для громади.
Разом із театром «Гармидер» та Літературною платформою «Фронтера» платформа «Алгоритм дій» уже зверталася до цієї теми — зокрема через театралізоване дійство «вірші. хліб. вино» у сквері «Зерно», присвячене Костю Шишку та Юркові Покальчуку.
У 2025 році напрям відновлення пам’яті та роботи з міською ідентичністю втілився у двох масштабних проєктах — «Сарцевич» і Дім Пако. Обидва по-різному, але однаково натхненно повертають у місто важливі імена і створюють для них сучасні форми присутності.
«Сарцевич». Віртуальне повернення луцького генія
Проєкт «Сарцевич» став прикладом того, як відновлення пам’яті може починатися з дослідження місця й поступово розгортатися у ширший культурний процес.
Усе почалося з вивчення території навколо майбутнього Центру розвитку креативних індустрій «Або Або». Для команди платформи «Алгоритм дій» було принципово не лише працювати з простором як фізичним об’єктом, а й зрозуміти історичне тло району, у якому він існує.
Під час цієї роботи «Алгоритм дій» разом із Русланою Порицькою — кураторкою дослідження, керівницею та режисеркою театру «Гармидер» — натрапила на ім’я Станіслава Сарцевича. Скульптора-наївіста, який упродовж десятиліть створював власний «Сад скульптур» просто у дворі — без інституційної підтримки, але з глибоким внутрішнім переконанням, що «на землі має бути гарно».
Сарцевич був людиною багатьох ідентичностей і досвідів. За освітою історик, у різні періоди — учитель, начальник поштового відділення, бухгалтер. Лише після виходу на пенсію, приблизно у 60-річному віці, він повністю присвятив себе скульптурі. Протягом майже 20 років митець створив понад пів сотні розфарбованих цементних фігур у людський зріст — образи людей, тварин, класиків. Сам Сарцевич називав себе художником і вважав це головною справою життя.
Він працював у жанрі мистецтва наїву — поза академічною освітою, без знання анатомії чи канонів реалістичної скульптури, інтуїтивно, спираючись на внутрішнє відчуття форми й краси. Саме ця інтуїтивність і щирість роблять його роботи переконливими — не як наслідування, а як самостійний художній жест.
Скульптура в мистецтві наїву — рідкісний і складний жанр. Він потребує не лише внутрішнього імпульсу, а й простору, фізичних ресурсів і певної готовності суспільства прийняти таку мову. Творчість Станіслава Сарцевича високо цінували за кордоном: до Луцька приїжджали мистецтвознавці, щоб побачити його “Сад скульптур”, і були вражені цілісністю та силою цих образів. Водночас у рідному місті його мистецтво довгий час залишалося малозрозумілим і не вписувалося у звичні уявлення про те, яким воно має бути»
Мистецтвознавиця Зоя Навроцька підкреслює, що в переліку художників-примітивістів ХХ століття луцький скульптор посідає особливе місце поруч із такими всесвітньо відомими постатями, як Анрі Русо, Ніко Піросмані та Іван Генералич. У цьому ряду Сарцевич постає, як повноцінна частина європейської історії мистецтва наїву
Куратор і засновник «Я Галереї» Павло Гудімов наголошує, що сила Сарцевича — саме в його наївності. Якби подібні сюжети створював професійний скульптор, вони неминуче виглядали б як кітч. У складному жанрі скульптури Сарцевич зумів створити цілісний світ образів інтуїтивно — як художник-аматор, але з потужною внутрішньою потребою творити.
Після смерті митця цементні скульптури, створені без дотримання технології довготривалого збереження, почали руйнуватися. Окремі роботи та фрагменти згодом потрапили до Музею Івана Гончара у Києві. Утім, значна частина цієї спадщини залишилася втраченою або продовжує зникати фізично.
Комплексне дослідження життя і творчого шляху Станіслава Сарцевича відбулося за підтримки Українського культурного фонду й охопило одразу кілька вимірів: архівний, мистецький, публічний і цифровий.
У межах проєкту команда зібрала й оцифрувала архівні матеріали та спогади сучасників, а також 378 фотографій митця і його робіт, оприлюднивши їх вперше. Компанія Skeiron створила 3D-моделі 16 скульптур і 2 рельєфів, а також відтворила за архівними фото 15 утрачених робіт у 3D.
Паралельно команда ініціювала три публічні розмови про мистецтво наїву та місце Сарцевича в історії української культури, які зібрали понад 500 слухачів. А у партнерстві з київським театром «Шарж» створила виставу «Раптова казка серед міста», яка зібрала понад 400 глядачів у Луцьку та Києві.
Руслана Порицька провела інтерв’ю для відеосерії «Сім розмов про Сарцевича», а у співпраці з misto.media записали 8 відеорозмов з учасниками проєкту.
Також команда створила документальний фільм Genius loci / Дух місця, який переглянули понад 6 тисяч разів на YouTube.
Усі результати дослідження об’єднали в єдину цифрову інфраструктуру пам’яті — спеціальний лендинг, розроблений діджитал-партнером платформи «Алгоритм дій» ideil.
Дім Пако. Пам’ять як жива інфраструктура міста
Проєкт Дім Пако працює з пам’яттю як із живим середовищем. Не музеєм і не меморіалом, а простором, у якому спадщина стає основою для нових культурних проєктів.
Це креативний простір у родинному будинку Покальчуків у Луцьку. Попри те, що він ще перебуває на етапі ревіталізації, у 2025 році простір уже почав жити — приймати події, досліджувати себе й район довкола, залучаючи експертів, повертати в публічну розмову історії, які довгий час залишалися приватними.
Проєкт Дім Пако втілюють платформа «Алгоритм дій» та Літературна платформа «Фронтера».
Імпульс до проєкту з’явився ще у 2019 році, коли команда «Фронтери» працювала з темою пам’яті в Луцьку та актуалізацією забутих імен. Одним із героїв проєкту «Говорить Волинь» тоді став Юрко Покальчук — саме ця робота й окреслила напрям майбутнього Дому Пако.
Пандемія, а згодом і повномасштабне вторгнення відтермінували реалізацію ідеї. У 2025 році команда повернулася до неї й погодила концепцію з Олегом Покальчуком — власником родинного будинку, братом Юрка.
Історія Дому Пако — це не лише про Юрка Покальчука, а й про тяглість усього роду Покальчуків: інтелігенції, яка пережила репресії, історичні злами й зберегла спадкоємність культури, науки та свободи. Саме ця неперервність стала важливою частиною дослідження.
Початково розглядали формат літературної резиденції, однак швидко стало зрозуміло: така рамка не охоплює багатогранності Юрка Покальчука.
Юрко Покальчук був не лише письменником, а й перекладачем, який приніс у нашу культуру Борхеса й Кортасара, культурним менеджером, який дав імпульс Жадану, Карпі, Дерешу. Обмеження лише літературою обрізало б його іпостасі»
Саме тоді проєкт еволюціонував у формат креативного простору — міждисциплінарного середовища для митців, перекладачів, музикантів, художників, дослідників і культурних менеджерів.
Важливою частиною проєкту стала робота з контекстом місця. Дім Пако розташований у Кічкарівці — районі з виразною локальною ідентичністю та тяглістю поколінь. У 2025 році команда Urban Vision Lutsk провела урбаністичне дослідження району разом зі студентами Харківської школи архітектури та Київської школи економіки, з залученням локальних спільнот. Для платформи «Алгоритм дій» такі дослідження часто стають відправною точкою проєктів — способом побачити середовище, з яким працюєш, і зрозуміти, як пам’ять, простір і спільнота взаємодіють між собою.
Упродовж 2025 року Дім Пако перейшов від ідеї до відчутної присутності в місті й за його межами. На території будинку відбулося п’ять подій, паралельно команда працювала з усною історією — відвідала чотири міста України, щоб провести 20 інтервʼю з людьми, які знали Юрка Покальчука, а це понад 40 годин запису. Ця робота лягла в основу подальшого осмислення простору: разом з Агенцією територіальних ініціатив розробили маркетингову стратегію. А також — дизайн-проєкт майбутньої простору у співпраці з bureau++. Проєкт отримав понад 90 згадок у медіа й дедалі активніше входить у національний культурний контекст.
Важливим кроком цієї видимості стала участь Дому Пако у фестивалі «Земля поетів» у Львові — події, присвяченій поверненню імен. Там відбулася публічна розмова «Свій серед своїх: про Пако», що поєднала різні покоління митців. А також проєкт представили на книжковому фестивалі «Фундамент: історії про культуру» в Українському Домі — через експозицію «Район. Дім. Покальчук». Вона показала Луцьк як місто, де локальна пам’ять стає ресурсом культурного розвитку.
